Все таємне стає колись явним.
Як би вже і куди не ховав!
Тую істину знають спрадавна
Архіваріуси всіх держав.
Та і як заховати той голод?!
Не поміститься в жоден архів.
Він тече через страдницький жолоб.
І ні дна в нього, не берегів.
Та і як заглушити той стогін?
Його, врешті, почув цілий світ.
Ні зрівняння, і ні аналогій.
Втаємничений весь небозвід.
Не забути ні болю, ні гніву.
Чоловіче, собі помолись!
Що таємні посли і архіви?!
Час усе проявляє колись.

На десятиліття можна засекретити архіви. Можна приховати в глибинах спецсховищ викривальні документи. Можна замести сліди злочину. Можна раз, і вдруге, і втретє переписувати історію на догоду диктаторів чи ідеології. Та з пам`яттю народу нічого не вдієш, вона зберігатиме правду! Правду про ті страшні роки, про ті страшні події.
Це наша історія, і ми повинні знати і пам`ятати її.
Пам’ять людей про голодомор каралась смертю. Важко було мовчати, але мовчали. Людську пам’ять було взято під конвой. На роки, на десятиліття... Страшне приневолене мовчання... Довго чекали, але дочекались коли ожила, проснулась людська пам’ять, розверзлись її глибини і заговорили вуста тисяч, мільйонів свідків трагедії, віддаленої від нас десятиліттями.
Всього не опишеш, і, взагалі, чи можна це зробити. Багато людей пішло у сиру землю безіменними. І ось тепер, через 85років, ми намагаємося знайти правду про ті часи.
Наша рідна Україна живе. Вона цвіте каштановим цвітом, молодіє вербовими гілками, співає солов`їним голосом і говорить рідною мовою. Як тополя, гордо стоїть серед Європи. І цей край, який зазнав туги і болю, наруги і знущань, ми повинні зробити найпрекраснішим. Бо це – наша рідна земля, яка дає нам силу, наснагу, життя.
Мертвим нікому довіритися, крім живих, - і нам треба так жити тепер, щоб смерть наших людей була виправдана щасливою і вільною долею нашого народу, і ним була виправдана їх погибель!

Але промінь віри не погас,
Боже, Україну збережи.